Планета мавп

“Планета мавп” – це Блокбастер з великої літери. Сказати ще щось дуже важко. Чиста продюсерська перемога.
Колись перша “Планета мавп” за рівнем філософських узагальнень та дивовижною похмурістю вважалася логічним продовженням “Космічної одісеї 2001 року”. Звісно, світ реальний, тобто техногенний, загинув, владу захопили істоти нижчі за класифікацією та походженням (ги-ги), і все те ніяка не міфічна планета, а наша з вами, що страждає від екологічних катастроф, політичних зрад та низького культурного рівня глядачів. За такого розкладу славнозвісний фінал стрічки зі зруйнованою статуєю Свободи сприймався жорстоким жартом мудрого режисера Френкліна Дж. Шеффнера, котрий до того ніколи не лукавив із глядачами, дотримуючися голлівудської трафаретної прямолінійности (очевидно, все життя готуючися зіграти свій основний фінал, аби той вийшов ще ефектнішим). Від Тіма Бартона постійно ж очікуєш культурологічної пастки, а коли до неї не потрапляєш, сильно ображаєшся.